Читати книгу - "Пісні про любов і вічність (збірник)"

змушує людину спати в труні, вирізати з дерева тотеми тараса шевченка, поливати їх кров’ю з поранених рук і робити інші жертвопринесення; дизайнерство є таким собі візіонерством, особливо на сторінках жж та фейсбука. Там ти полюєш мишкою на доказ того, що Цой – gif,[7] бережеш на десктопі іконку святого Планктонія, виявляєш, що ейнштейн не помилився – Є справді рівне Ем Це квадрат, увіковічнюєш це поруч із самоспаленим буддійським монахом і пишеш: 400 % іконічності. Ти встановлюєш на безкорисних засадах маяк на просторах рунету, який анонімно транслює число пі всім душам, готовим піднятися до бою проти гиді іллюмінатства. Це – шлях дизайнера, кривий, наче ТГШмет,[8] кривавий, наче футболка Сильвестра Сталлоне у фільмі «Рембо». Він обдаровує містичними вміннями. У певний момент можна побачити Донецьку область олією («Вид із Галактики», 2010). Можна коханій дружині та доньці Єві спрезентувати дона Хуана з очима як у Сталіна, що стежать за кожним кроком, хоч де би ти був у кімнаті. Врешті, дизайнерство має свою апотеозу, там є місце для подвигу, армія енді уорхолів, озброєних ТГШметами, цьому доказ. Невичерпне джерело натхнення (гуаш, лютий, 2011), Джерело всіх невичерпностей (вугілля, травень 2011), врешті, Невичерпне Джерело Всіх Джерел (олія, червень, 2011) – такий катехизис дизайнера.

Отже, пізнього вечора року Божого 2011-го (надворі – місяць лютий) ми стоїмо перед касами ізраїльських авіаліній, Бориспіль, термінал В. Нам влаштовують перехресний допит. Скільки часу ви знаєте один одного? Хто з ваших родичів мешкає в Єгипті? Коли ви востаннє брали участь у терористичних актах? Чи любите ви гебреїв? Хто з ваших знайомих підтвердить, що це справді так? Отже, скільки часу ви знаєте один одного?

На перехресному допиті Діма колеться, і на поверхню спливає, що він, окрім того, що ґуру дизайну, – музикант, художник, поет, композитор, скульптор, різьбяр, виконавець-бард, чоловік-талісман, людина-загадка, а також чорна діра подільського району, вулиця юрківська, 3.

Штучну ногу бухгалтера І. знімають і ведуть на окремий допит в окрему кімнату. Ми одностайно кажемо, що їдемо (чи, тепер уже, можливо, їхали) до Єгипту купатись у морі, вправлятися у фри-дайвінґу, тічити йогу, постити пікчі у фейсбуку, лайкати френдів, чатитись по симпотних арабських кафешечках, і загалом, енджоювати лайфом. Відсутність бодай однієї рурки для снорклінґу чи бодай навіть натяку на маски (а про ласти годі й казати) проходить повз очі контролю в Борисполі, термінал В, непоміченою, і нас Божою ласкою проводять у бізнес-клас літака ізраїльських авіаліній, де за сорок хвилин буде гаряча вечеря, а з нею – хумус, маца, кльоцьки, риба, оливки і кисле вино з водою. Слава Ісусу Христу, ми в польоті. Серед ночі вчу абетку івриту, читаю про Коптську православну церкву в Єгипті.

І вже над ранок, в аеропорті Бен Ґуріона, змордований віскі з облавка літака і кока-колою з Києва, І. починає колотись, і, в принципі, ми чуємо те, що й так уже знали. Перші птахи оголошують співом чорне гаряче повітря над Тель-Авівом, і в досвітніх сутінках ми помічаємо вказівник «На Єрусалим».

І далі вже зовсім не страшно стає на кордоні. Навіть коли в Ейлаті нас знімають із рейсу через підозру на те, що ми – терорист номер один (колективний суб’єкт). Ми опиняємося на благословенній землі Єгипетській, на вкритому порохом із ніг пророка Мойсея Сінаї, і в душу приходить весна.

Отже, І. оселяється у третьому ряді від моря. Їсть рапанів, ходить з дротом на восьминога. Курить багато, майже не п’є. Б’є морду місцевому хаму із забігайлівки «У Алі Баби». Постійно телефонує додому, турбується за дружину, за другу доньку і за машину, за хату, роботу, за ЖКГ, за пенсію, за субсидійні, за податкову, за страхування, за курс гривні до долара, одним словом, за все. І навіть Расфокус Діма, маестро терапії маячнею, не в силах бідному якось допомогти.

І, власне, тут з’являється король Артур.

Він виповзає на набережну, сповнену світла і криків, вранці, вдягнутий в свій пенджабський костюм, що його прикупив у Кашмірі – сорок днів він жив у районі на кордоні між Індією та Пакистаном, де полюбляють стріляти з міномета по місцевому government house, де збирають шафран і готують їжу на мінеральній воді, і де його спершу мали за дивака, що шукає легкої смерті від кулі, ножа або від шрапнелі, поки не побачили, скільки він курить гашишу, після чого завважили ледь не за святого, і де досі мешкає суфій, якому він винен за лікування, отже, весь укритий цією особливою засмагою зі Шрінагару, яка вже не змиється, Артур, у пенджабському строї, розшитому езотеричними символами, виповз на сонце і засичав, наче здихаюча гадина підколодна, у якої забрали колоду.

В Артура якраз починалося відновлення після серцевого нападу, що трапився у листопаді. І як він обіймав унітаз, і як казав не викликати «швидкої», і як валявся майже без дихання, все це ми чули від нього. Видавалося, нібито гумор його особливо доречний до цих окулярів і втомленого обличчя: «Коли здохну, зашийте мене у мішок, щоби донька не бачила мертвим». Такі забобони. Виявляється, то був не гумор. Коли потім його, від передозу прямим сонячним світлом, ні живого, ні мертвого, ми вели в прохолодну кімнату в підозрі на ще один напад серця, я спитав: «Артурчику, що ж нам робити, якщо ти нам тут уклякнеш?» Він повторив заповіт вдруге: «Зашийте мене у мішок, щоби не бачила донька мертвим. Вона була мені другом».

Я познайомився з ним у Маналі, на півночі Індії. Там він теж подихав. З його слів, уже кілька років по тому, я дізнався, що справи тоді стояли так.

«Коротше, коли я відчув, що здихати, я вирішив кинути кості в Непал. Хотілося побачити Катманду і померти. Пуркуа б і не па? У мене були серйозні проблеми зі здоров’ям, і мене рятували тільки серйозні дози трави. У Катманду я збирався піти в монастир, але загубив телефон, тож зрозумів, що мій поїзд поїхав далі. Я вирішив переміститися до Індії. Пересидів сезон монсун на Гоа, ти знаєш, там мало у кого горщик на голові настільки міцний, аби витримати сезон дощів на Гоа, коли весь день тільки те й робиться, що валить дощ, і вся ця іпохондрична дауншифтерська шолопень вимивається, ніби з іржавого тазика, і преться кудись на північ, в Маналі, у Рішикеш, у Дгарамсалу. А ти сидиш, сам на сам зі своїми думками, і в тебе з собою тільки рудракша й ані дрібки гашишу. І тут